My name is Nadiya, and I have always felt like I was on a different wavelength. Not that it was bad, just... different. Many people look at me with incomprehension when I enthusiastically talk about clouds that resemble dragons, or about how an old park bench whispers stories to me. They see just clouds and just a bench. And I see life that rages beyond the obvious.
My head is constantly full of ideas, like a waterfall that never stops. Inventing is my air. Every conversation, every event, every ray of sunshine can be the beginning of a new story. Sometimes I feel like a collector of moments, only instead of stamps or coins, I collect impressions and emotions, in order to then turn them into something more.
I dream, no, I know, that one day I will write a book. It will not be just a book, but a real labyrinth where the reader can get lost with me. There will be stories that I actually experienced, so sharp and real that it hurts in my chest. And next to them - stories that I invented, or those that appeared in my imagination, intertwined with reality, like an intricate pattern.
In my book, the present world will be inextricably intertwined with my fictional one. Imagine how an ordinary coffee shop in Lviv turns into a portal to an enchanted forest, and a chance meeting on the street leads to an unpredictable journey through time. My heroes are not superhumans with extraordinary abilities. No, they are just like me. They are emotional, they have many different thoughts swarming in their heads, they make mistakes, love, suffer, dream. They are looking for their own path, just as I am looking for mine.
And somewhere, closer to the end of my book, I will meet myself. Not in the mirror, but on the pages, where my real experiences intertwine with fictional adventures. It will be a meeting not with the present me, but with that deep essence that has always pushed me to see the world differently, that has never allowed me to accept the ordinary. And this will be my happy ending. Not a grand finale, but simply the realization that being yourself, with all your oddities and dreams, is the greatest happiness.
Maybe then people will understand. Or maybe not. But it will no longer matter. Because I will find myself in my stories. And it will be worth it all.
Мене звати Надія, і я завжди відчувала себе ніби на іншій хвилі. Не те щоб це було погано, просто... інакше. Багато хто дивиться на мене з нерозумінням, коли я захоплено розповідаю про хмари, що нагадують драконів, або про те, як стара лавка біля парку шепоче мені історії. Вони бачать просто хмари і просто лавку. А я бачу життя, що вирує за межами очевидного.
Моя голова постійно повна ідей, як водоспад, що ніколи не спиняється. Вигадувати – це моє повітря. Кожна розмова, кожна подія, кожен промінь сонця може стати початком нової історії. Іноді я почуваюся, як колекціонер моментів, тільки замість марок чи монет, я збираю враження та емоції, щоб потім перетворити їх на щось більше.
Я мрію, ні, я знаю, що колись напишу книгу. Це буде не просто книга, а справжній лабіринт, де читач зможе заблукати разом зі мною. Там будуть історії, які я пережила насправді, настільки гострі й справжні, що аж щемить у грудях. І поруч з ними – історії, які я вигадала, або ті, що проявилися у моїй уяві, переплітаючись з реальністю, як хитромудрий візерунок.
У моїй книзі, теперішній світ буде нерозривно переплітатися з моїм вигаданим. Уяви собі, як звичайна кав'ярня у Львові перетворюється на портал до зачарованого лісу, а випадкова зустріч на вулиці веде до непередбачуваної подорожі у часі. Мої герої – це не надлюди з надзвичайними здібностями. Ні, вони такі ж, як і я. Вони емоційні, в них багато різних думок, що роять у голові, вони помиляються, кохають, страждають, мріють. Вони шукають свій шлях, так само, як і я шукаю свій.
І десь, ближче до кінця своєї книги, я зустрінуся з собою. Не у дзеркалі, а на сторінках, де мої справжні переживання переплітаються з вигаданими пригодами. Це буде зустріч не зі мною теперішньою, а з тою глибинною сутністю, яка завжди штовхала мене бачити світ по-іншому, яка ніколи не дозволяла мені змиритися зі звичайністю. І це буде мій щасливий кінець. Не грандіозний фінал, а просто усвідомлення того, що бути собою, з усіма своїми дивацтвами та мріями, – це і є найбільше щастя.
Можливо, тоді люди зрозуміють. А можливо, і ні. Але це вже не матиме значення. Бо я знайду себе у своїх історіях. І це буде варте всього.