Привіт усім жителям вулику і зокрема нашої спільноти. Сьогодні розповім про свої відчуття на чужині. Бо як би тут не було хороше- це все чуже мені мова, люди, традиції і основне - земля.
Я відчуваю себе зірваною квіткою з українського поля і перевезену до польщі в красивому безпечному горщику. Квітку поливають і підживлюють. Але чомусь нема в мене того запалу до життя!!!
Так, я маю їжу; так, я маю чудове затишне житло; і так, я маю працю, якою зможу забезпечити життя свого сина і себе.
Жалі і поїдання себе щодня.
Я хочу, щоб все було як колись, хочу повернутися бодай на пів року назад, або рік. Щоб ще раз насолодитися красою мого села Пониква, щоб ще і ще раз гуляти моїм коханим Львовом і милуватися його вузькими вуличками. Я б напевно не тратила час на думки про тих, кому я байдужа, а більше приділила часу для свого сина.
Ця війна змінила усе. Змінила всіх, крім тих хто прийшов на мою українську землю воювати. Вона розграбовують і гвалтують щодня мирних жителів.
То ж як змінилося моє життя!
Особисто я покинула свою домівку. На той момент мені здавалося, що моє призначення в житті зберегти життя мого сина. І я це зробила.
Я часто плачу, бо розумію, що багато знайомих чоловіків пішли на війну і можуть загинути. Просто тому, що іншої можливості заробити кошти для сім'ї зараз відсутні. Я не зможу більше з ними побачитися. І це мене страшно гнітить. Скільки ще ми будемо хоронити українських воїнів в цій клятій війні?
Емоційний стан "вирваної квітки"- це відчуття, що нічого не можна вдіяти, нема можливості щось змінити.
Це все тому, що коли я думаю або кажу, що я зроблю першим при поверненні в Україну, то я розумію, що це відбудеться не скоро, або можливо і ніколи.
Але я щодня обманюю себе, що все буде добре! Україна переможе!
Пів світу плачуть і співпереживають з українцями. Пів світу говорить, що все це фейк і все підлаштовано, щоб дискредитувати росію в очах всього світу. І всі мовчать і бездіють, в той час як мій народ гине, просто тому що ми є українцями!
Слава Україні!
Героям слава!
