Листопад зазвичай найбільш депресивний місяць, як на мене.
Короткий день, часто падають дощі, перші заморозки, дерева стають голими... Постійно хочеться спати.
Це якийсь парадокс, але цьогорічний листопад, як і вся осінь досить привітний і лагідний до мене. А я так боялася лишатися в селі на осінь! Багато погожих днів дозволяють трохи попрацювати на вулиці, погуляти в лісі, без пригод з'їздити до Львова...
Я помалу загартовуюсь, вмію палити піч і маю в хаті заначку дров, щоби при потребі не бігати на вулицю.
Такі ось суворі сільські будні. Але часом і в будні з'являється відчуття свята.
Оце нещодавно ходила в гості до цьоці (=тітки) за молоком, щоб потішити котобанду. Це в іншому кінці мого невеликого села. Був підвечірок, десь після 16.00, отож часу обмаль, бо не хотілося потім повертатися у суцільній темряві.
Я просто йшла і насолоджувалась свіжим повітрям і оцим листям, що наче світиться зісередини. Який дорогоцінний кожен такий листок на фоні сіро-бурих полів, пожухлої трави, туману...
Іноді я забороняю собі фотографувати. Щоби зловити мить одразу в душу. Але в той день рука раз у раз тягнулася до телефону...
Потім, коли я переглядала фото ввечері, було відчуття, що осінь - це дійсно найбільш містична пора, що веде нас за межі матеріальної реальності... Тут нема нічого особливого, багато хто з вас теж робить фото природи (і у вас точно крутіші смартфони, ніж мій xiaomi 3;)
Але чомусь ці світлини зігрівають мою душу.
Ділюся сьогодні з вами буденним святом Листопада.
