Привіт
Львів- місто контрастів. Я щодня бачу щось нове в своєму місті. Місто оновлюється, розбудобується, прямує вперед. Люди за буденністю не помічають цього. А в мене знову час на роздуми, на спостереження і на пізнання себе в цьому місті.
Так от, ранок почався з продовження мого лікарняного. Максим ще добряче кашляє. Але прогулятися ніхто не забороняв.
Ми побачили як на траві зявилися вогники. А це кульбабки розцвіли!
Два собаки сиділи надто мирно. Я взагалі остерігаюся собак, але ці не викликали жодних страхів.
Далі біля супермаркету стояла пожежна машина, яка допомагала сміливій дівчині мити вікна. Я з Максимом трохи спостерігали за цим дійством. Пожежна драбина то піднімала кошик з дівчиною, то опускала. "Не знаю чи я би на таке наважилася", подумала я.
Хмари швидко летіли. Я навіть не встигала добре розглянути їх. Люблю дивитися на небо. Надто, коли небо такого блакитного кольору. І білі хмарини, наче великі пухові перини в моєї бабусі в селі.
А потім ми пішли в новозбудований район. Раніше він називався Манхеттен, потім Велика Британія. Тепер не знаю. Але масштабу цього будівництва я не уявляла. Раніше тут була військова частина прикордонників. Вхід сюди був заборонений. Але цього дня, я з Максимом ходили і ходили, але щоб обійти усі новозбудовані багатоповерхівки потрібно було більше часу. В цих будинках ще мало живе людей. Більшість квартир ще пустує, дехто робить ремонт. Максим сказав, "що десь тут є наша майбутня квартира". І ми мріяли собі на радість.
А поряд починається будівництво ще одного будинку. Дивлюся вперед, а там моя рідна вулиця зі своїми сторічними австрійськими будинками. А тут за 2-3 роки виросло ціле містечко.
Коли ми повернулися втомлені додому, то навпроти вхідних дверей, хтось виставив засохші букети. Чому не на смітник, чому під будинком. Натішилися і викинули за двері. Це надто сумно.
Я собі подумала, що деякі люди ще при житті стають духовно мертвими. Як ці квіти, яким вже не допоможе ні вода, ні любов. Істинні яскраві емоції ці квіти навряд чи зможуть тепер викликати. Надто трагічний вигляд у них був.
Пізніше я мала поїхати до стоматолога. А це в іншій частині Львова. Коли ми вийшли з машини, то побачили, що чоловік перекопує грядку, а кури дзьобають комахи чи хробаки. Я показала це Максимові. І враз побачила, який на городі великий румбамбар. Я аж відчула кислий його смак. Класно, люди живуть в місті, але мають і город, і кури, і можливо ще якусь тварину, хто зна?
Півень намагався усім курам приділити увагу. І до тої, і до іншої, такий граційний.
Таке не щодня в місті побачиш.
Повернувшись в свій район, Максиму захотілося на дитячий майданчик. А вся дорога вкрита кучугурами з бруківки, я такого ще не бачила. Цій бруківці купу років. Львів славиться дорогами, не в найкрашому сенсі. Надіюся, що після ремонту отримаємо нову хорошу дорогу.
Максим виліз на кілька величезних каменів і сказав його фотографувати.
Наче він дуже сильний. Мій силач.
Раніше Максим спитав:
" Мамо, а нащо ти мене родила?"
" Щоб любити і виховувати" сказала я.
" Ні, щоб я тобі допомагав, я ж твій помічник!"- гордо вимовив син.
"Цей день не був надто особливим", можливо подумаєте ви. Але для мене кожен день, коли я разом з Максимом найкращий! Я хапаюся за ще дитячі роздуми, тому що скоро він підросте, і в нього будуть нові думки, нові захоплення.
Час для себе ще в мене буде.
Зараз час для сина!
А завтра буде новий день, з новими враженнями.
Я щодня переставляю дату в настінному календарі. І щодня думаю, що минув ще один день. Ще один день, який ти (хлопець, який мені подобається) забрав у НАС. День, в якому ми могли радіти і бути разом. І в тебе ще один день без мене. Без обіймів, без поцілунків, без любові. Як ті квіти, що засохли...