Ку-ку! Слово художник звучить для мене як клеймо. З самого дитинства звідусіль я чую, що я повинна малювати. Моя мама, її мама, її бабуся і так далі до, я сама не знаю до якого, коліна поза основною робою мають хобі, яким займаються професійно. Тому коли в молодшій школі постало питання «на який гурток мене віддати?», у моїх батьків не було сумнівів. Малювання, те до чого у мав бути хист з самого народження і що б мало даватися мені без зайвих зусиль. Але не склалося. У мене не дуже виходило малювати в першому класі художньої школи, через що власне мене й залишили на другий рік. Але й з другої спроби у мене виходило не краще. Я завжди намагалася знайти цьому виправдання типу фарби погані чи завдання дурне. Якимсь чином я все ж дійшла до шостого випускного класу, проте за півроку до закінчення я відрахувалася з школи, так і не отримавши диплому. Просто тому що мені осточортіло годинами сумлінно працювати над тим, що в мене все одно не виходило. Так по закінченню я все ж таки стала малювати краще за більшість, але це відбило всю жагу на довгі роки.
Не те, що мені прямо не подобалося малювати, мені скоріше не подобалося те розчарування в кінці, коли після кількох годин кропіткої роботи результат був посереднім. Ще більше пригнічували слова навколишніх: «дивно ти ж умієш малювати, чому не вийшло?». Але найбільше розчарування в очах у батьків, коли я показувала свої нові «роботи», за які мене все одно хвалили, але…
Нещодавно я спробувала знову. І знаєте що? У мене більш менш вийшло і відпустивши гіркоту свого досвіду я нарешті змогла насолоджуватися цим процесом, створюючи щось індивідуальне та унікальне. Лише зараз я розумію, що будь яка художня школа вчить малювати в певному стилі, а я сама повинна була дійти до свого. Я нарешті стала художником. Проте «щастя» тривало недовго, вже зовсім скоро мої картини перестали бути ідеальними, а все тому що мені діагностували психосоматичний тремор рук.
Можливо колись я повернусь до цього заняття, а поки я просто художник, але не малюю…
