Привіт, друзі! Хочу розповісти вам одну маленьку історію, яка сталася зі мною вчора. Я рубав дрова — ті, що нам нещодавно привезли вже порізані на копки. Роблю це для того, щоби потім їх можна було поскладати під балконом з південної сторони, і вони спокійно собі висихали до зими. Бо, як ви вже знаєте, ми опалюємо дровами, і дуже важливо, щоби вони були сухі — тоді краще горять, менше диму, менше смоли в димоході, менше клопоту з котлом. Але не про це зараз.
У якийсь момент я просто втомився. Серйозно так втомився — рубання дров це не жарти. Вирішив трохи перепочити, відійшов убік, просто пройтися кілька метрів туди-сюди, трохи розім’ятися. І тут раптом помічаю — трохи далі, в траві, якась біла шапочка. Спершу подумав, що, може, дощовик. Бо вже мав подібну ситуацію: кілька днів тому теж гуляв неподалік, побачив гриб, білий, круглий, м’який. Зірвав — а це виявилася печериця, не дощовик. Схожість справді є.
І цього разу — знову печериця. Одна-єдина, але велика, така гарна, свіжа, щільна. І тут я згадав, що саме на цьому самому місці, кілька років тому, теж знаходив печериці. Тоді навіть вдалося назбирати їх трохи більше — щоби приготувати невеликий сніданок. Приємний був момент, до речі.
Але оскільки цього разу була лише одна, я не став її забирати. Обережно поклав її під березу — хай собі дозріває, хай висипає спори. Можливо, з часом тут з’явиться ще колонія, і будуть у нас місцеві печериці — свої, природні.
До речі, про березу. Тільки зараз, буквально коли вже писав цей допис, згадав і зрозумів: ось же вона, береза, росте просто на нашій території. А кілька днів тому я писав тут про березове насіння і згадував, що ніколи раніше не бачив, як воно виглядає. І ось тобі маєш — біля нашої берези, під ногами, усе вкрите дрібним насінням. Просто я раніше не звертав уваги.
От таке невеличке спостереження. То ж є надія, що можливо наступного року на тому місці виросте ще кілька печериць.