Привіт, друзі! Учора я залишався вдома з нашим молодшим сином Максимом, бо дружина поїхала зі старшими дітьми на закриття літнього табору при нашій місцевій церкві. Донечка Даринка тиждень відвідувала цей табір, і їй дуже хотілося, щоб саме мама була присутня на фінальному святі. Там мали бути частування, перегляд відео про те, як діти проводили час, танці, музика та просто весела атмосфера. Зазвичай по неділях до церкви частіше ходжу я, а дружина в той час гуляє з Максимом, особливо коли йому треба поспати. І мабуть, це дало про себе знати — він звик, що на прогулянці з ним зазвичай вона.
Отже, ми вирушили з Максимом гуляти. Настав момент, коли він почав дрімати — куняв, очі закривалися, але він уперто не хотів лягати. Він тримався за поручень візочка ручками й не відпускав. Коли я намагався його обережно покласти, він плакав і виривався, тож я вирішив не наполягати — залишив як є, сподіваючись, що коли він засне, я зможу акуратно покласти його сам. Але він, схоже, поборов свій сон — і в підсумку мені не вдалося його заколисати.
Пізніше дружина пояснила мені, в чому була моя помилка: треба було спочатку підняти спинку візочка, щоб він, навіть сидячи, відчував опору спиною. І тільки коли він би почав засинати, я міг би поступово опустити спинку вниз — тоді він би не злякався того, що "опора зникла". А він, навпаки, був наляканий тим, що втрачає рівновагу, тому чіплявся за поручень з усіх сил.
Ось що означає досвід. Я вже давно не ходив з Максимом гуляти — останнім часом це частіше робила дружина. Але попри все ми цікаво провели час. Прогулялися всіма нашими звичними маршрутами, хоч подекуди ще було мокро й навіть трохи багнисто після дощів, що йшли кілька днів поспіль.
До речі, дощ застав нас майже біля самого дому — метрів за 100. Я побачив, як накрапає, і ми з усіх сил побігли, штовхаючи візочок. Хоч трохи й змокли, та все ж не сильно. Одразу переодягнув себе і Максима — і встиг вчасно: бо буквально через хвилину-дві розпочалася справжнісінька злива. Виливало так, що промокли б до нитки, якби запізнилися. Добре, що це не застало нас десь посередині маршруту — бо там, до речі, було досить далеко від дому.
Саме в тій найвіддаленішій точці я знайшов равлика. Точніше, там було їх багато. Бо коли йдуть дощі — равлики виповзають зі своїх сховків і повільно повзають, залишаючи слизькі стежки. Їм легше пересуватися, коли мокро. А в спеку — навпаки: вони ховаються в мушлі, закриваючи її "кришечкою" — слизовою пробкою, яка висихає й захищає їх від зневоднення. Так вони перечікують несприятливу погоду. А після дощу — ось, будь ласка, — їх можна знайти в різних куточках. Як-от цього милого равлика, якого я сфотографував.
