Сьюзен Кейн - Цінність Смутку. Як втрати, любов і туга роблять нас сильнішими
Нещодавно заходив в книгарню «Наш Формат» в Києві, біля метро Університет. Як невелике продовження символічної підтримки (після прильоту в склади НФ) вирішив купити ще декілька книжок. До речі - знижка в 15% від Нашого Формату тепер доступна в «Армії+» - ще одна позитивна новина, сподіваюсь вона. Але якщо ви вже прийшли в книгарню - там діє постійна й безлімітна знижка 15% для всіх військових.
Серед книжок я дуже зрадів «Сингапурському економічному диву», але про неї потім. Економічна література читається довше, а от «Цінність Смутку» можна прочитати і за день. Сьюзен Кейн - автор іншого бестселлеру, «Сила інтровертів», яка також вийшла українською мовою в НФ.
Мені сподобалось читати цю книгу, тому я зверну увагу й на «Силу інтровертів». Але відверто кажучи, не бачу там якихось рецептів чи порад, якими міг би поділитись з читачами.
Починається розповідь з «Віолончеліста з Сараєво», який під час війни в Боснії грає «Адажіо» Альбіноні. Авторка, яка в студентські часи слухала тужливу мінорну музику, справедливо відзначає геніальність і особливість цього твору Альбіноні. До речі, саме його я часто слухав на великій гучності, коли їздив вулицями вечірнього міста. «Ця книжка - про всі переваги гіркої радості, і про те, як ними можна скористатися у творчості, вихованні дітей, управлінні, коханні й навіть темі смерті».
Ця книжка перш за все для американців, які за словами Сьюзен Кейн «поставили щастя в такий пріоритет, що прагнення до нього навіть вписали в основні національні документи, а крім того написати понад 30 тисяч книжок на цю тему - як видно з пошуку на амазоні».
Українці ж напевне, вже стільки перетворювали свій біль на творчість, трансценденцію і любов, що й самі можуть писати про це книжки. Навіть подивитись на сферу тужливої музики - окрім класики, дуже багато тужливої сучасної попси (напр. «Акація», «Шовковиця»), а також фолк, неофолк і навіть блек-метал (в першу чергу згадується Drudkh).
Сьюзен Кейн багато пише про особистий досвід, спілкування з мамою, свої стосунки, побудову сім»ї, численні зустрічі з колегами, психологами й професіоналами в цій сфері, відвідування семінарів.
Неодноразово згадується написання текстів (наприклад, щоденника) в контексті терапії болю і минулих травм. Це, до речі, ще раз підтверджує мою давню думки корисності такої діяльності. Так що і моя ідея створити літературний мистецький простір виглядає й не такою абсурдною (як Книгаріум, тільки вже не в центрі Києва, а десь подалі - в лісі й тиші), з фокусом на книжки, реабілітацію крізь творчість й спілкування.
Авторка відзначає ствердженість культури обов’язкових усмішок та вимушеної позитивності на роботі в західному світі.
Цікавою є думка про передання болі від батьків і пращурів через кілька поколінь.
Загалом - нормально читається, але нічого особливого. Навіть не знаю, що можна було б виокремити для своїх читачів. Може те, що варто усвідомити та прийняти силу гіркої радості? Що ще можна додати в наші часи, коли кількість людей, що ходять на психотерапію зростає швидко?
Хіба що ще раз повторити, що перетворювати біль на творчість - це дуже добре й ефективно. Але ж ви це знаєте, а в українській творчості дуже багато суму й туги…