У мене в коридорі шалено пахне яблуками. Пригадую цей запах з дитинства: тоді було значно більше яблук, їх складали у ящики і зберігали у сінях (тобто в коридорі) і у вітальні, адже там було прохолодно, проте без морозу.
А ось ці плоди осені я притащила з сусіднього села від свого друга. Це була міні-пригода, адже їх виявилося більше, ніж ми думали, тому урожай завантажили у великий дерев'яний ящик і повезли у смішному візку. Через ліс. Уночі. У світлі місяця і смартфона. Було трохи весело. Але інакшого виходу не було, бо яблука потрібно рятувати.
А останніми днями я ходжу і як мантру повторюю один з улюблених віршів Ліни Костенко.
Пам'ятаю, як нас, 17-річних студентів-підлітків музпеду запросили на проби в якийсь аматорський театр. Так ось, там була красива дівчина, яка з пам'яті читала багато поезії Ліни Костенко. І це було прекрасно і незабутньо. Я не могла зрозуміти, як можна так чудово писати і декламувати.
А ще я чомусь вручну переписувала твори поетеси із позиченої книги... Вони є для мене прикладом. А місце Ліни Василівни у пантеоні наших поетів - поряд з Тарасом Шевченком. Бо він зберіг саму українську націю, а вона вивела її на сучасний, європейський рівень.
Не старіють її вірші. Все так і досі.
Час летить все швидше, а ми як мурахи у цій віртуальній реальності. Чи як бджоли у вулику?
Іноді варто зупинитися, щоби вдихнути аромат... яблук.
Шалені темпи. Час не наша власність.
Фантастика - не мріяв і Жюль Верн.
Кипить у нас в артеріях сучасність.
Нас із металу виклепав модерн.Душа належить людству і епохам.
Чому ж її так раптом потрясли
осінні яблука, що сумно пахнуть льохом,
і руки матері, що яблука внесли?!
А які ваші улюблені поети? Пишіть у коментарях. А ще з нетерпінням чекаю творців і любителів поезії у моїй рубриці П'ятничний вірш, під теґом #fridaypoem.
До зустрічі!