Hello everybody! I will be able to write more actively here and now. Definitely. Actually, the mood in recent days was zero. And the Internet failed a little. Three days ago, not far from my place of residence, a Russian rocket hit a high-rise building. Almost half of the house was destroyed there. Given my mother's closeness and excitement, it was decided to evacuate. Until that day, our area was relatively calm. At least as far as possible.
Всім привіт! Я знов тут і тепер більш активно зможу писати. Напевно. Власне настрій останні дні був на нулі. Та і інтернет трішки підводив. Три дні тому не так далеко від місця мого проживання ракета росіян потрапила в багатоповерхівку. Там практично пів будинку знищено. Враховуючи таку близькість та хвилювання моєї мами було прийнято рішення все таки евакуйовуватись. До того дня в нашому районі було відносно спокійно. Принаймні наскільки це можливо.
Yesterday, March 20, 2022, my mother and I simply boarded a train and went to the Vinnytsia region, where my brother and his family live. In fact, in early March I went through all my things and packed everything I needed in my backpack. A minimum of clothes, a bag with a camera and lens, a hard drive with family photos, which digitized all the first days of the war. I said goodbye to everything else even then, so that it wouldn't be difficult because I could lose it.
Вчора, 20.03.2022 року ми з мамою просто сіли в потяг та поїхали у Вінницьку область, де проживає мій брат разом із сім'єю. Власне, я ще на початку березня перебрала всі свої речі та зібрала все найнеобхідніше в свій рюкзак. Мінімум одягу, сумка з фотоапаратом та об'єктивом, жорсткий диск з сімейними фотографіями, котрі оцифровувала всі перші дні війни. З усім іншим я морально попрощалась вже тоді, щоб потім не було важко через те, що можу втратити це.
In addition to things, of course, I took my cat Sima, who was very shocked to be on the train. She rode and all the time looking at her cat she could not understand how people can leave their pet to their own devices. I was ready to donate, even expensive equipment, if there was not enough space. We also had a very big and serious companion on the train, named Maxim. At first, he was a little nervous and walked around the car, and then just lay down and tried to sleep. In general, there were not as many people as in the first days, we drove quietly sitting and there were even a few vacancies.
Крім речей я, звичайно, забрала і свою кішку Сіму, котра була сильно шокована перебуванням в потязі. Їхала та весь час дивлячись на свою кішку не могла зрозуміти, як люди можуть залишити свою тварину напризволяще. Я готова була пожертвувати, навіть, дорогою технікою, якби не вистачило місця. Ще у нас в потязі був дуже великий та серйозний попутник, якого звати Максим. Спочатку він трішки нервував та ходив по вагону, а потім просто приліг і намагався поспати. Загалом людей було не так багато, як в перші дні, ми спокійно їхали сидячи і, навіть, було декілька вільних місць.
By the way, while I was still living in Kyiv, I managed to do a pretty good job. I saw a post on Facebook about collecting warm things for people who now desperately need them from a local deputy. The man collected all his and his wife's ski jackets, pants, fleece jackets and so on for the affected people from different parts of Ukraine.
And I live in a remote area of Kyiv, without a car, so it is quite difficult to volunteer. I understand that I have the opportunity to be useful, so I decided to give it a try and wrote that I can provide warm things. I hoped that maybe someone would be from my area and we would coordinate and pass it all on.
До речі, в період поки я ще жила в Києві встигла зробити досить добру справу. Побачила в Фейсбуці публікацію про збір теплих речей для людей, котрим це зараз конче потрібно від місцевого депутата. Людина зібрала всі-всі свої з дружиною лижні куртки, штани, флісові кофти і так далі для потерпілих людей з різних куточків України.
А я проживаю у віддаленому р-ні Києва, без авто, тому волонтерством займатись досить складно. Я розумію, що в мене є можливість бути корисною, тому вирішила спробувати та написала, що можу надати теплі речі. Сподівалась, що, можливо, хтось буде з мого району і ми разом скоординуємось та передамо це все.
After a while, my deputy's assistant wrote to me and said that she would come and pick up her things in person. After this message, I was ready to jump to the ceiling! I wrote in the chat of our house and several other neighbours agreed to give some of their things to a useful cause. The next day, a tired girl, Svitlana, came to us. Together with the neighbours, we packed all the collected things in her car and agreed to meet after the victory.
Через деякий час мені написала помічниця цього депутата та сказала, що приїде забере особисто речі. Після цього повідомлення я готова була пригати аж до стелі! Написала в чат нашого будинку і ще декілька сусідів зголосились віддати частину своїх речей на корисну справу. На наступний день до нас приїхала змучена дівчина Світлана, котра вже незрозуміло який день підряд займається питанням допомоги евакуйованих людей з Бучі та Ірпеня. Разом з сусідами ми спакували всі зібрані речі в її автомобіль та домовились обов'язково зустрітись після перемоги.
And today I woke up in someone else's house and someone else's bed. My brother's friends received us because they had a free room. I am embarrassed by this, but much calmer, because I did not go anywhere, I am surrounded by familiar faces, and my soul is warmed by the hope that very soon we will win and I will be able to return to my native Kyiv and celebrate our victory. With the same Svetlana, with her neighbours, friends and family. And all Ukrainians who are today fighting for one common goal have become my relatives.
А сьогодні я прокинулась в чужому будинку та чужому ліжку. Друзі мого брата прийняли нас так як в них була вільна кімната. Мені ніяково від цього, але набагато спокійніше, тому що не поїхала невідомо куди, мене оточують знайомі обличчя, а душу гріє надія про те, що зовсім скоро ми переможемо і я зможу повернутись до рідного Києва та відсвяткую нашу перемогу. З тою самою Світланою, з своїми сусідами, друзями та рідними. А рідними мені стали вже всі українці, котрі сьогодні борються за одну спільну ціль.