Отже, цей день настав.
Напередодні призначеної дати операції була консультація із моїми онкологами-хірургами. Вони уважно вивчили всі необхідні результати аналізів та досліджень, які були мною пройдені на тижні. Протипоказань до хірургічного втручання не знайдено. Залишилось узнати від своїх рятівників нюанси проведення операції, а головне - ризики. Знаєте, сказати що я була налякана - нічого не сказати. Вражена - мабуть, так. Бо мені давали право вибору саме між життям та смертю, або як мінімум - важким і довгим лікуванням можливих важких побічних ефектів. Наведена статистика залишиться у моїй пам'яті на все життя: із десяти прооперованих тільки шестеро обходяться незначними побічками. Троє - важкими, а один - помирає після операції.
Нормальний так собі вибір, правда?
Але в разі відмови від операції лікарі давали мені строк жити максимум рік.
Жорстока хвороба.
Але і на неї найдемо управу, подумала я. Адже треба жити. Надто багато справ попереду. Я маю потрапити в шістку. Все.
Підпис "погоджуюсь" на операцію поставлено.
Із цієї палати о 9 ранку мене забирають в операційну.
Підготовка. Наркоз. Небуття...
І тільки моя бідна донечка, як загнане в пастку пташенятко, відчайдушно чекала більше п'яти годин на звісточку з отого страшного кабінету під назвою 'реанімація'... І дочекалась!
Її впустили до мене в реанімацію аж вечором. Розмовляти дозволили дві хвилини. Але які це були важливі дві хвилини для кожної із нас!!! Я, правда, не могла говорити - тільки пошепки, і то недовго. Самій було дивно, але так. Зате настрій був пречудовий, і донька це помітила. Може, це дало їй можливість поспати хоч оту ніч без мене. А мені-то потім стала зрозумілою моя веселість: там такі обезболюючі діяли, що ойойой! 😁
На другий день мене привезли в палату.
Як я пережила перші пару днів, навіть згадувати не хочу. Страшенний біль, неможливість рухнути тілом, позіхнути, кашлянути, весь час тільки на спині, губи пересихають,... Вся в якихось трубках-дротиках-катетерах-стомах, зі всіх боків підключена до якихось приладів... а біль не проходить. Чесно: на третій день такого стану не могла повірити, що через 7 днів таких як я виписують додому. Але - мій лікар-чарівник Микита Олексійович досить швидко заставив мене стати на ноги. А коли при цьому мене мучив нестерпний біль, він після уважного вивчення стану тіла за допомогою УЗІ виявив 'несправність' і позбавив мене найсильнішого болю. За один раз! Все, як у казці: на стіл для перев'язок я ледь залізла, голосно стогнучи і зігнувшись буквою 'зю'. А зі столу зійшла, як пава: рівненько, легко та натурально!
Не перестаю дивуватися майстерності моїх лікарів. Вражена їх способом життя, яке вони присвятили порятунку важкохворих. Ви ж не знаєте. А ці лікарі майже цілодобово знаходяться у лікарні. Мабуть, додому тільки поспати приходять. І вихідних у них також майже не буває. Ось так от!
Зате вже на четвертий день я спокійно гуляла не тільки коридорами лікарні, а й виходила на вулицю. Також насолоджувалась першими ковтками води та спецхарчування. Болі потрохи покидали моє тіло. Рани загоювались. І на 8-й день після операції мене відпустили додому!!!
Далі буде.
