Не дочекалася я початку показу нашої провнометражної документальної оскароносної стрічки. Не витримала. Знайшла у мережі можливість побачити фільм. Правда, англійською мовою. Але це не мало ніякого значення, хоча я англійську взагалі не знаю. Тут говорять про все події. Перекладу й не потрібно...
Сказати, що я вражена, - нічого не сказати. Кадри із фільму повисли в моїй уяві яскравими болючими шматками граду. Такими, як бувають літнього грозового дня. Ті, що знищують вщент всю твою з любов'ю вирощену городину.
Дуже чітко із самого початку видно всі жахіття, що творила російська армія із містом та людьми. Я не знаю, як можна руським пропагандистам і досі видумувати, що українці зробили постановочні фейкові кадри. Про розгромлену Бучу вони так само говорили. Я не розумію, як після всього побаченого притомна людина може вірити руським.
...Вир подій, показаних у стрічці, наростає щодня, зводячи з розуму людей. Бо такі руйнування, поранення, вбивства просто ні за що ніхто сприйняти не міг. Втрата близьких через російські бомбардування, смерті маленьких дітей, розбомблений пологовий... і безвихідь у лікарів, адже медикаменти швидко закінчились, і рятувати людей ставало все важче. Померлих ставало все більше. І їх приходилось хоронити всіх разом, у братській могилі...
Це не фільм. Дуже важко його бачити. Але й відірвати погляд від екрану неможливо. Це найбільш болюча фіксація жахів, яку тільки можна знайти. Кажуть, що стрічку треба дивитися всім. Я так не думаю. Людям, що пережили такі ж втрати та жахіття; стареньким слабким, хворим та дітям цю хроніку бачити небажано, це моє відчуття. Тому перед переглядом бажано добре подумати, чи ви можете знову (або вперше) пройти через це. 💔
