На щастя, вихідні дні у мене абсолютно вільні від усіляких медичних процедур. Я завжди дуже чекаю повернення додому. Якими б не були зручними та комфортними умови проживання у міській квартирі, серце просить свого: природи.
Найбільше у місті мені не вистачає саме прогулянок із песиком. Причому не по переповнених транспортом вулицях і дворах. А - лісом, лугами, де тиша та свіже повітря. Мої підопічні дуже скучали без мене і без довгих походів. Тому зраділи повідцям і чемно, але нетерпляче, послідували зі мною в улюблений старий сосновий ліс.
Боночка всю дорогу заглядала мені в очі, наче питаючи: "Де ти була так довго?" І нетерпляче перебирала лапками, бажаючи нарешті дійти до лісу. Бо там повідці знімаються, і песики бігають вільно де хочуть. Звісно, не відходячи далеко від хазяйки: навчені!😊
А я тихенько раділа нестримному щастю своїх улюбленців. Тішилась величним соснам, свіжому подиху, пролітаючим пташкам, розмокшій від тепла землі,... Здається, собаки переживали такі ж самі радісні миті, безперервно бігаючи поляною. Вони то нюхали якісь тільки їм відомі запахи, то доганяли злетівшу раптово з-під ніг зграйку птахів, то чіплялися одне до одного, запрошуючи погратися. Цікаво: коли прогулянки регулярні, такого азарту у песиків я не помічала. 🙂
Пошвидше би повернутися додому. Увійти у звичний ритм життя. Приносити користь та радість своїм рідним та своїм улюбленцям. Отримувати підживлення енергетикою живої природи. Тоді й хвороби відступлять!
