Її звали Лія, і про неї майже ніхто не знав.
Вона жила на межі лісу, у старому будинку, схованому серед диких яблунь та папоротей. Кажуть, колись вона була музиканткою в місті — грала на фортепіано у великому залі, де звучали оплески та шампанське дзвеніло у кришталевих келихах. Але одного ранку вона просто зникла. Віддала місто шуму, а себе — ранковому туману й тиші.
Кожного дня, на світанку, Лія виходила босоніж на стежку, що вела крізь луг, загорнутий у сивий туман. Вона йшла повільно, у своїй довгій сукні з потертої тканини кольору сухої землі, і здавалося, що її тіло майже розчиняється у світлі, яке м’яко торкалося плечей і волосся. Вона не шукала нічого, не тікала від чогось — просто йшла. Світ був занадто гучним, і тільки у цій міжпросторовій годині, коли тиша глибша за слова, вона знаходила себе.
Люди з села, хто іноді бачив її силует у ранковому мареві, називали її примарою або берегинею. Але насправді вона була просто жінкою, яка навчилася слухати, як тиша дихає.
І саме там, серед золотого світла й туману, вона залишалася вірною собі — тихою, справжньою, цілісною.
Зображення згенеровані за допомогою нейронної мережі Leonardo.AI