| Hello, friends! I want to share another photo series with you — all taken within one hour in a small town not far from my home. It was Thursday. As usual, I brought my daughter to her art class and waited for her, walking the streets, doing some shopping, and taking pictures — just random moments caught with my phone. I didn’t aim to capture anything specific, and I tried to avoid photographing people directly. These are more like fragments of street life, of atmosphere. Because life goes on. People live. And we rarely think about how distorted the world has become, how broken the reality is. The war has been going on for the fourth year now. We've all gone through fear, anger, denial, acceptance… Some may have grown numb. But not everyone. Many still carry their "stone cross" — through volunteering, donating, spreading the truth, or simply holding their ground and not giving up. Meanwhile, the world watches new escalations in Israel and Iran… but in Ukraine, the same or even heavier strikes happen daily. We lose more lives because we don’t have the air defense systems they do, and because foreign aid isn’t as extensive — we don’t have U.S. missile shields above us. Still, we live. As long as we can. As long as our Armed Forces protect us. But we don’t know how long that will last. How long we’ll be able to see peaceful moments like these — in towns that still seem far from the front. Because those near the front are being destroyed. And every day, that line gets closer. | Привіт, друзі! Хочу поділитися з вами ще однією серією фотографій, зроблених впродовж однієї години в маленькому містечку неподалік від мого дому. Це був четвер. Як завжди, моя донька пішла туди на малювання, а я її супроводжував. Поки чекав, ходив по вулицях, робив покупки й фотографував — просто миті, випадково впіймані телефоном. Це не була спроба зафіксувати щось конкретне. Я не мав на меті фотографувати людей, не спостерігав спеціально за їхніми емоціями. Навпаки — намагався уникати прямого знімання людей. Це швидше фрагменти вуличного життя, атмосфери. Бо життя триває. Люди живуть. І ми рідко замислюємось над тим, у наскільки викривленому світі воно триває, в зруйнованій реальності. Війна триває вже четвертий рік. Ми всі пройшли через страх, гнів, заперечення, прийняття… Частина людей, певно, вже збайдужіла. Але не всі. Багато хто досі продовжує тягнути цей свій «камінний хрест» — хто волонтерством, хто донатами, хто інформаційною боротьбою, хто просто стоїть на своєму місці й не здається. Світ тим часом поступово спостерігає за новою ескалацією — в Ізраїлі та в Ірані... Але в Україні щодня — ті ж самі, а часто й значно сильніші удари. Ми втрачаємо більше людей, бо не маємо такої системи ППО, як там, і тому що допомога ззовні — не така масштабна, нас не прикриває ППО США. Ми живемо. Поки можемо. Поки нас прикривають наші Збройні сили. Але ми не знаємо, що буде далі. Наскільки нас вистачить? Наскільки довго ще буде змога побачити такі мирні миті — у містах, які зараз ще здаються далекими від фронту? Бо ті, що близько до фронту — вже знищують. І таких міст стає дедалі більше. Щодня. |
