Відстань у 50+ років, а відношення українців до собак не змінюється. Як я у дитинтстві завжди бігала із підкинутими на промзону цуценятами, так і тепер, будучи вже пенсіонеркою, намагаюся рятувати викинутих собак... Правда, можливості це робити обмежені здоров'ям та матеріальним станом. Але й пройти повз такого нещастя, яке побачила на днях, я не в силах.
Ці дві руденьких собачки взялися десь нізвідки. Вони раптом стали щоранку зустрічати нас із Хенком, коли ми йдемо на прогулянку, голосним відчайдушним гавкотом. Добре, що Хенк привчений не реагувати на подібну поведінку з боку його родичів. А то б притягнув би він мене на повідку дуже запросто до цих песенят. Можливо, навіть і лежачу. 😁
Написала про них у місцеву групу, щоб знайти відповіді на питання - як їх врятувати. Пропадуть же, тут і рух автівок інтенсивний, і їсти ж щось треба малим, а що?
У відповідях знайшлися люди, які написали, що ці дві маленькі собачки живуть там давно, їх доглядають робітники одного підприємства. Ну ок, заспокоїлась я. І так би й ходила мимо. Якби ці песики не стали бродити дворами у пошуках їжі. Тут я запідозрила, що вони таки не доглянуті ніким, а скоріш за все зовсім недавно вивезені 'господарями'.
А коли на вулиці вдарили справжні зимові морози, а песики стали спати просто в сухій траві при дорозі, - моє серце не витримало. Вирішила ризикнути і підійти до них із своїм здоровенним Хенком.
Одна собачка одразу ж кудись втекла, - дуже боязлива виявилась. А інша, дівчинка, стала лащитися до нас, аж перекидалася по тій траві. Хенк її обнюхав, облизав і не чіпає. Я погладила і спробувала сфотографувати. Але вона така вертлява, що гарних світлин годі й чекати. 😁 Тому після декількох спроб просто насипала песикам корму і відійшла, щоб вони спокійно поїли.
Після знайомства мій спокій пропав. Щоранку тепер не забуваю дивитися на термометр на вулиці. І щоранку там мороз все більший за -10. Надіюся, що собачки таки знайдуть собі у такі холодні ночі більш затишне місце для ночівлі, адже на промзоні є маса напівзруйнованих будівель. І щоранку зустрічаю їх все там же, у траві...
А сьогодні навіть злякалася, що собачка замерзла... Бо вона дуже довго лежала нерухомо, вся вкрита інеєм. І тільки коли ми підійшли близько, - я побачила, що воно слідкує за нами своїми оченятами... Бідне, так хоча би до рук йшло, то може ризикнула би забрати додому відігріти. Але це дике песенятко. Втекло...
Залишила їм дві курячі лапки і мисочку корму... Коли поверталася, то обоє були біля миски. Поїли. Оце і все, що я можу зробити для малих безпомічних істот...
А все ж зовсім просто: люди не повинні допускати, щоб такі бідосі з'являлися щороку у цьому жорстокому світі. Та чомусь навіть молоді господарі і досі тримають песиків у дворі на ланцюгу, а про стерилізацію навіть слухати не хочуть. І якщо у них - 'дівчинка', то весь приплід вони щоразу просто вивозять куди подалі від дому. То на промзону містечка, то під магазин, то на ринок. Для них ці істоти - сміття, і їх життя нічого не варте. На превеликий жаль, віками ці стандарти поведінки не змінює ні прогрес, ні пізнавальні розповіді про користь стерилізації...
Не знаю, чи зможу я щось хороше зробити для цих малесеньких руденьких песиків. Поки що - годую і думаю... і мрію, щоб їх ніхто не вбив, не ображав, а ще краще - забрав собі назавжди. Бо їм місце - у теплому домі на м'якеньких подушках, а не в морозній траві обабіч траси.